Іван АНДРУСЯК
Ttmporis
(із циклу)

 Сефан Яворський. 1709

 Григорій Сковорода. 1773

 Василь Стефаник. 1933

 Микола Зеров. 1937

 Михайло Яцків. 1939

 Володимир Свідзінський. 1941

 Павло Тичина. 1954

 Микола Бажан. 1962

 Василь Романюк. 1995

 Василь Герасим'юк. 2000

 Богдан. Софійська площа. 2002

було Тобі, Господи, миром мене спокушати.
навздогадки глині уже не доскочиш спокус.
держава сьогодні тонка, як бджолиний укус,
і кара в долоні -- як віршника томик ошатний.

до клоччя гіркого ця проповідь царству на мус.
петром на івана хіба хрестовиною жати.
тоненька вкраїна зміїться над овидом стятим,
та навіть ченцем я до неї уже не вернусь.

хіба патерицею в небі себе відозначу,
розкрию карпати на шпальті, де втрачено час, --
хіба це спокуса, якщо її вічність не бачив…

а доки притулиться голос, як хрест до плеча,
я від безімення у Бога попрошу ключа
і проповідь тихо назву не хоралом, а плачем

зображення пилу стоїчно нагадує пил:
це майже потреба -- приречену землю топтати.
окраїна листя така ідилійно картата,
аж місце розплати не в змозі проґавити крил.

земля, за яку осипається іній на латах,
коравіє глиця, стирається в небі ковил…
за куряву серця відважуєш тінь голови --
на денці жорстви -- супокоєм в чотири карати.

до кореня топчеш, і голосно гнеться земля.
того, хто тікає, усе ще можливо ловити,
а хто зупинився -- того і не вгледиш здаля.

чого тобі, серце? напровесні квіти чи квити?
пручається в горлі остання потреба любити.
під ноги течуть соковиті від поту поля

сказав би кому свою правду -- на вітер чи так.
вона непомітна, їй майже не вкриєш очима.
солоні, як небо, ці пагорби знову гірчили
під ликавим плугом, що поре дорогу навзнак.

відваживши з пращі -- якби там не жала, а жили --
півслова кривого на свій осоружний тартак, --
хіба пропече золотий до німоти первак
усе, що гризоти до хрускоту не доточили.

сказав би, а знову стискаються в горлі слова
в єдиному звуці, який до паперу не липне --
і бризкає вдосвіта мозком в софіт голова.

виходжу до світу: яка ця дорога велика.
їй майже не треба ні речника, ні чоловіка.
вона і без правди моєї давно нежива

ці надужито кволі небеса --
їх сонна міць навздогадки бісила.
яка зима! яка душа красива
мій наголос від голосу спаса…

ще б слово причаїлось під настилом,
аби його не схибив навіть сам:
невже б допантрав споконвічний злам
тонку природу людського безсилля.

невже б не спокусився на обряд
приниження, що рясами нічними
їх попіл відокремить від наяд?

якби я був -- невже я був би з ними
і строфи шикував би горлом в ряд
відторґнуті -- читай неопалимі

в січовім маєстаті останній прихисток --
жебоніння води з паперових криниць.
це ж яким несусвіттям розпластатись ниць,
аби визбирать в небі роздерте намисто.

дзеленчання приречених варте границь --
ворожба не позначиться нервом, ні хистом.
декаданс горобця, що прижився над містом
під орудою істин таранити птиць.

я задовго живу, аби слив органістом.
розментрожене небо, прикріше за ніч,
не воздасть отруїтись во славу троїстим.

розметна й схарапуджена зграя каліч
догризає навздогадки пущену січ:
танець зношених тіней над їхнім каліцтвом

історія схожа на крапельку відьми,
спочитого в серці давно не дістане.
над вищим від листя приреченим станом
подібний до голосу внадиться: їдьмо

на станси промоклі, на темні каштани,
на сни, що зійшли покурить за ворітьми,
до снігу, що вміє означити притьма
надламану казку вечірнього тану…

заблизько ці люди, ці речі, ці кола.
війною душі не затерпнеш війною,
що жимолость першу подужати квола.

і доки це небо приходить за мною,
до серця бодай притулитись постою --
яке в нього серце тремтливе довкола!

їх невидимі прапори ще відкриті земним спокусам,
і пристанища темно-русі пам’ятають оскому гри.
тільки скали сточила гусінь, і просмолені хутори
зачаїлись на дні гори, вже й не вірячи, що озвуся.

вже обмеження на пристріт неспроможні одлити стріли,
доки тіло перейде вбрід, охолонувши, інше тіло.
невситимі прийшли з землі і насититись не схотіли --
перевага злічити тлі обереги посоловілі.

я годив їм чи не годив -- не судити вам цю облуду.
непосвяченим навіть дим до зорі проїдає груди.
з-перед люду причетність суду пахне місяцем молодим.

адже скрізь, де зринають люди, уподібнюється цей дим
закосиченим їхнім снам, поколінням їхнім рудим.
тільки хто їм нагородив, що я справді служити буду

(це ж яка озарінь напросилася третього дня.
це ж яку непричетність означують леза і стопи.
це на тлі конотопа не менше ніж три конотопи,
обірвавши оздоби, на плаху спинають коня.

навсібіч козаками штахетів обклеєні стропи --
веремія зітхань, спантеличена посохом дня.
буркуном вороним закосичене вівтареня.
то копають цей світ під фундамент, немов під окопи…

їх не менше, ніж голос, що проситься меншим в траву.
потерпання історії вщерть потерпанням історій:
я не з того острога собі осторогу зірву.

є багато простертих, а кажуть -- великі простoри.
упираються в бані ці схрещені сходи на хори).
під облатку покори викреслюю першу главу

як тихо й довго сходяться на пласі
сповідники моїх ребристих плах.
ця самота -- удар ногою в пах.
як лоскотно стікає кров по рясі.

вершителі, де за хоруґву страх
у вишиваній скрився іпостасі…
з-поза млина молитви свинопасів
ще не поснули: глина на вустах.

не правив ними -- пастор уночі
видющий тричі. він зове -- і прісно:
там голови чи коси на плечі?

у келії, у камері облізлій,
у патріаршім камені -- затісно.
над києвом зловісно сплять сичі

я маю знати кожного в лице --
дощів імущих і життя імущих, --
коли не звірина вертає з пущі,
а в китицях червоних деревце.

коли покару об траву не злущиш --
там гадина, що двійко маток сце.
ще внаджусь дерев’яним топірцем
застерегти їх душі невмирущі.

ще знаю їхні вина і жалі
здоймити, як невинних до купелі.
ще з цього ґруня всі хрести малі.

а як до плеса опливуть форелі,
і лиш слова застигнуть на тарелі --
прийдуть пророки, сядуть при столі

місто майже таке, як хотілось його відлучити.
обезранені пальці судомно курличуть на схід.
відпочити б від неба, допоки покришиться лід
і облатки боліт відобразять зірки нарочито.

чи покажу миритись, чи може ладнати похід --
все одно їм корона, а іншим корони лічити.
недоперчений птах візантії, що звався учитель,
в тому небі насправді не міг засколобити слід.

за варшавою сходяться інші -- їм денце варшав.
ці вершини насправді вошиві на їхніх европах:
щo смердить голосніше, ніж репаве слово душа?

я б коня повернув по болотах, де сивіє сопух.
тільки влади давно вже неміряно в нинішніх совах.
булава на засовах і небо прогризла іржа…

серпень-вересень 2001, Київ

webmaster М. Рум'янцев
wisdomer@mail.ru