Кальміюс, Сергій Пантюк

Знову трамвай переїхав
чиюсь радісну усмішку…

Задрімала осінь, --
їй сняться великі пухнасті коти.

А ми повернулися у цей світ,
щоб поволі його вичавлювати
зі свого світу…

Стрункими рядами порожніх годин
Лягло на папір несусвітнє сьогодні.
Коли перемножу себе на один --
Отримаю вірші і дику самотність.

А потім колєга (за статусом -- гість)
На мить зазирне і до ночі зависне.
Його випадково помножу на шість --
І висвітять правду оновлені числа.

Можливо, це все потеруха й намул --
Оці свинопаси, оці козолупи,
Що множать мою Україну на нуль,
Доп’явшись губами московської дупи.

Можливо, я сам і голодний, і злий,
Але у душі вже конкретно достигли
Бажання помножити гасло "Не вбий!"
На заповідь шаблі "Не бійся й не скигли!"

І тут у багні самоїдства і зрад,
У тирлі нікчем, де все пошепки й поповзом --
Мій голос і так тихій річці не брат,
Помножу на три -- стане громом і полум’ям!

Вже нічого нема. Ну хіба що скрипка
Затремтіла осикою. Певне, космос
Ненав’язливо, тихо, але нестримно
Свій оптичний приціл навів на когось,

Хто і я, і не я, і не тінь.
Але рано казати "амінь"…

Бо інакше не буде. В марудній праці
Пахнуть помисли світлі загиблим часом.
Підсвідомо чекають гашеток пальці,
Червоніє обрій майбутнім м’ясом,

А у душах -- мовчання і лінь,
Й рудименти нещирих молінь.

Через кригу і крицю, неначе графіті
проростають імперії в мить землетрусу,
На пекельній дорозі від Сонця до квітів
Я повинен зустріти свого Заратустру.

І тоді -- може я, може -- він
Підведем цю бидлоту з колін,

Повторити таке сотворіння не здатен ніхто.
Це -- неначе і дивне, це -- перше, безмежне і наше.
Подивися, збагни -- більше я в цім житті не актор,
Дні ловлю, усміхаючись, новонароджений наче.

Наша хатка прошита промінням Дажбожих очей,
Нам у вікна зітхають Карпати натужно і гордо –
Під нуртунок галактики Хочу і всесвіту Ще,
Крізь елегію пальців, що проліска з криги розгорнуть.

Я не в’язень, повір. Я -- єдиний запеклий фанат
Того факту, що нас залишилося в Господа двоє,
Лиш душа затерпає, що блудить поблизу вона –
Не красуня, не шльондра, а просто кістлява з косою.

Кепкувати із неї безглуздо. А в пащу повзти
То забава для жаб, москалів і кролів дурнуватих.
Бо не той виграє, хто уміє палити мости,
Але той, хто береться без остраху їх будувати!

На віях вікон паморозь-печаль.
Вона твоя. Сиди собі і мучся.
Згортається молитва, наче мушля,
У душах зачаровних прочан.

А ти пройшов без сорому і сурм,
З надією, що в помислах убогих
Таїться сум мустьєрської епохи –
Пікантний і тропічний трохи сум.

Наріжний сон, мов камінь, нетривкий,
За ним лише покійники і коні,
Й ридають неціловані ікони,
Що знову їх минули парубки.

Бракує пастухів для всіх отар,
Та вже сьогодні маряться пітьмяно
Тремтячі пальці збуджених панянок,
Що принесли калину на олтар.

А ти сиди. Вростай і деревій,
Щоб в Ирії пригадувати зрідка,
Про що мовчав Храм Леля на зарінку,
Чекаючи купальських веремій…

Ваші верби воліють плакати --
Щирий щезник забув про жарти.
Вовком важче, ніж вовкулакою,
Але мушу. Ви того варті.

Тіні на стіні, черви у лайні,
На струні музика повісився.
Через вихідні перші відхідні
Підписала веселка-провісниця.

Неосяжність моя впоперек і повздовж –
Кличу дощ, кличу дощ, кличу дощ.
Тут немає новин, бо нема листонош –
Кличу дощ, кличу дощ, кличу дощ.
Дощику -- дощику,
помий їх, обталапаних, трошки,
може подякують хоч…
Ага, дочекаєшся з радіо правди!
Кличу дощ…

Колінкуєте, лаєтесь, каєтесь:
Випив -- вилив. Про долю поквилив.
Не дано вам помститись за Клаасів,
Не дано вам родити Ахіллів!

Гості не прості (лейба на хвості),
Холості набої в заплічниках
Або не простіть, або відхрестіть
Від своєї отари язичника!

Я багато осяг. Я прозрів. І отож
Недаремно цей кремінь гризу.
Крізь флюїди Перунових ватяних товщ
Кличу дощ. Накликаю грозу.
Блискавко, блискавко,
поцілуй мене просто в губи,
може легше буде
на все це дивитися,
вжитися,
влитися…

Ет, як досі не вийшло, то, певне вже і не вийде!
Кличу дощ!..

Циною пахне осінній цикорій,
В кожній молитві -- клубок алегорій,
Чорно-червоні від чар чорнобривці,
Бабина осінь на висохлій сливці,
Серед ріллі -- камуфльований грак…
Як ми хотіли, щоб вийшло не так, --
Песиголовці, запроданці, вбивці!

Раків пекли й почувалися раками, --
Хто назадгузь -- у стезі не помилиться.
Тихо заплакали, перебалакали,
І на всяк випадок, прошу, підмилися, --
Всі ми такі, і нікуди не вив’єшся,
Вірна наложнице, ревна подвижнице --
Від Сяну до Інду і Гангу.

Пухне цирозом останній цикорій,
Гірко у лігві, та легко у горі,
Сизою смердю просяк санаторій
Цих інтернациків, цих інфузорій,
Що виповзаючи з п’яного сну,
Знову диктують поетам ціну
На вишиванки, тополі і зорі.

Нам промовчали в обличчя оракули,
Кожен побачив фортуни потилицю,
Довгі літа -- мабуть жаба наквакала --
Злюбиться -- змириться (скурвиться, скривиться),
Господи, що це? Вмирає, а дивиться --
Страдниця, горлиця, ключниця, книжниця,
Словом, Юкрейн радімий!

Ти поспішаєш. Знаю. Бо відчув
У тиші, у флюїдах кольорових
Незграбність березневого дощу
І теплу ніжність котиків вербових,
Що вибігли з лози, мов із осель,
У світ весни і пристрастей зелених…
Ти поспішаєш. Вітер донесе
Акорди каблучків твоїх до мене.
Я так хотів. Завжди і поготів --
Люблю, чекаю й, навіть, не зважаю,
Що коти із навколишніх дворів
Тебе аж до під’їзду проводжають…

Нам, нікчемним, здається --

підсніжники зовсім не пахнуть,

А вони лиш ненавидять цей аромат "Шанелі",
Нерухомі ножі -- перво- й вічноосвячені пагони --
Оживають в зіницях і дідчаться, наче шалені.

Але все це далеко, бо тут -- геніальність бруківки,
Світлофори й сирени римуються тільки зі смертю.
Ми себе не знайшли серед цього бедламу, оскільки
Хтось ніякий зумів навіть рідкісні зорі затерти.

Правда, инші стоять на воротях в червоних чоботях
І чекають, допоки герої набої повистріляють.
За великим рахунком --

наш світ недолугий і схожий на протяг,

І чим далі він їде, тим хочеться більше вистрибнути.

Це, звичайно, банально, безлико, безруко і баста --
Западаючи в тишу, мурмилити щось про литаври.
А втонути у Леті, у літі, в шизі шалапутного щастя
Набагато поважніше, аніж щодня мимо всіх пролітати!

Сувій тривог розгорнуто на темне,
І хтось отверз дияволову кліть.
Земля стріляє травами у тебе,
Земля жадає гроз і лихоліть.

Пухлини гір, байраків гематоми --
Воно ж вартує, скільки не крути,
Забути все і вибігти із дому,
Й нестись, не розуміючи куди.

Бо ти пішов. І це не перетреться.
Апостолам не можна так іти.
Є Кам’янець і є Стара фортеця,
Де наші і Устимові сліди.

Минуле передбачити не важко --
Багато див накаркав з древа Див
І голосом загубленої пташки
Твою нову стежину освятив.

Якщо без тебе рай не дозимує,
То хоч би на часинку повернись --
Послухаєм, як вітер декламує
Сумну поему вулиць і криниць…

Сергій ПАНТЮК Екстатичне накликання стихії

Сергій ПАНТЮК
Екстатичне накликання стихії