Юлія ТАРАНЕНКО
а жінка пише тільки чоловіку...

  С. Жадан
Порядкове число столиці (Замість передмови)

 "Зранку слухаю радіо..."

 "В місті немає повітря..."

 "Здається, я тепер усе зумію..."

 "День спадає, мов кров холоне..."

 "Стислі думки, мов безкрилі птахи..."

 "Я не пишу сонетів. Слава Богу..."

 "Пожовкле листя так землі пасує..."

Ти можеш працювати, наприклад, репортером в одному східному місті, по-справжньому східному, себто такому, що знаходиться не на якомусь ефемерному далекому сході а грубо і зримо -- на сході твоєї республіки. Ти можеш по-різному ставитись до цього міста, можеш не любити його, скажімо, і одного разу взагалі переїхати до якогось іншого міста, менш східного, хоча не менш чужого. Або ти можеш своє місто любити, любити його і разом з тим виїхати деінде, лишаючи собі простір для депресій і мляво перетікаючої ностальгії, базованої здебільшого на спогадах про радянське дитинство. В усякому разі ти будеш мати вибір і лише від тебе залежить, наскільки він -- цей вибір -- буде вдалий, вдалий перш за все для тебе. Скоріш за все ти збережеш свою східну прописку, оскільки приналежність до цих східно-українських мегаполісів, вона значно більша і вагоміша за звичайний патріотизм чи почуття батьківщини, це щось з домішками ідеології, котра не дозволяє аж так раціонально ставитись до фантомних енергетичних згустків, що настоюються роками в шахтах під’їздів і підземних переходах першої столиці. Ідеологічні домішки простежуються в усьому -- в середовищі, якого ти тримаєшся, в книгах, які ти читаєш, в безплідному за великим рахунком білінгвізмі, котрий тим не менше так само є чимось на кшталт твоєї прописки, твого самоозначення і за котрим стоять подвоєні знахідки і так само подвоєні втрати. Адже білінгвізм в цьому місті - це теж ідеологія, що завжди буде тебе відрізняти від мешканців решти східних міст. Загалом, навіть в сумнівній першості цієї столиці, дещо наївному і нахабному самозванстві можна безкінечно віднаходити нові ходи і сюжети, що само по собі буде забезпечувати тобі необхідний рівень злості і рішучості. Енергетичні і лінгвістичні вузли твого міста занадто потужні, щоби так просто відпустити чи ослабити твою увагу. Тому і лишається з початком кожного антициклону здивовано констатувати, що "приємний чоловічий голос обіцяє невелику хмарність і перемінні опади на всій території моєї країни", ні на хвилину не сумніваючись, яку саме країну маєш на увазі.

Сергій Жадан
2001 р. м.Харкiв

Зранку слухаю радіо.
Приємний чоловічий голос
обіцяє невелику хмарність і перемінні опади
на всій території моєї країни.
Це досить неприємно.
Доведеться брати з собою парасолю.
Але було б набагато страшніше,
якби цей голос промовив:
над всією Україною небо безхмарне.

В місті немає повітря,
я вже не можу дихати й жити.
Може, це просто літо,
може, ця спека повинна вбити
все, що не вбила зима…
Я хочу бути сама.

В місті немає озону,
скільки іще це повинно тривати?
Більше немає резону
тут залишатись і тихо вмирати.
З розуму сходжу за день…
Я не бачу людей.

В місті немає кохання,
тільки шалені інстинкти статеві.
Хибні хітливі торкання,
кожна праля вважає себе королевою.
Місто мертвого Бога…
Так починалась дорога.

Здається, я тепер усе зумію.
Наприклад, в змозі перезимувати
без тебе. Чимось себе грію,
чи кимось, хто тебе не вартий.

І не турбує думка, що на мене
очікує. І взагалі нічого
вже не турбує. Хай цілком таємне.
Хай все залежить від якогось Бога…

Залишилось одне лише питання,
і сум іржою роз’їдає душу:
чи в змозі буду жити, як в останнє
я заплачу за все, за що я мушу?

День спадає, мов кров холоне.
Все життя -- у твоїх долонях.
Теплий сік -- у моїх очицях.
Сік розчавленої полуниці.

Місяць знову приводить у відчай.
Скільки можна прохати -- тричі?
Скільки можна чекати втечі?
Знаєш, є важливіші речі,

ніж рахунок, відкритий нами.
Ніж на сонці червоні плями.
Ніж одвічне долання спраги
рухом тіл, дочорна засмаглих.

Так, ми знаємо це обоє.
Але знову -- життя -- в долонях,
але знову -- від суму -- вірші.
І питання одне -- навіщо?

Стислі думки, мов безкрилі птахи.
Вони не розходяться з ділом,
вони не стають хлібом.
Згасають неначе вогник зламаної запальнички.
Падає листя, як тисячоліття тому.
Тихо шепоче: "Не бійся. Не бійся."
А наш корабель пливе по колу --
уся вода тече по колу. Уся кров іде в землю.
Падає листя. Таке саме,
яке падало над Гетсиманським садом…

Я не пишу сонетів. Слава Богу.
І власних віршів я не пам’ятаю.
Так легше вирушати у дорогу,
коли тебе на віки проводжають.

Так легше і простити, і забути,
чи взагалі не знати -- що та пам’ять?
Гірка вода із присмаком отрути,
стече в пісок, утворюючи камінь.

Чи вірю, чи не вірю -- не суттєво.
Аби лише в безвір’я не скотитись.
Я знаю, є на світі місто Лева.
Тож буде де зі старістю зустрітись.

Нові рядки приходять своєвільно.
Слова шеренгами крокують чітко в ногу.
І знає той, хто стежить вельми пильно --
я не пишу сонетів. Слава Богу.

Пожовкле листя так землі пасує,
останній вересень останнього століття,
а на губах постійний присмак суму
за безнадійним, безталанним літом.

Зірки поетові вимощують дорогу,
і незалежно від часу та віку
чоловіки вірші складають Богу,
а жінка пише тільки чоловіку.

Повітря восени -- відродження хвороби,
зелене скло води із плямами листків.
Відверті почуття -- вони давно не в моді…
Хай береже Господь усіх чоловіків.

м. Харків

webmaster М. Рум'янцев
wisdomer@mail.ru