Як би не складались сьогоднішні розмови про Ігоря Бондара-Терещенка (ІБТ),
про його амбіційність, жовчність, зверхність тощо, вони не мають жадного
стосунку до його творчості. Можемо констатувати єдине: ІБТ є найсуперечливішою
постаттю літератури 90-х. До яких би жанрів не звертався цей автор, і які
б не були внутрішні або зовнішні чинники такого звертання, всюди він привертає
до себе увагу. Його занадто багато в літературному процесі 90-х, аби не
бачити непересічної ходи сего літерата. Що би не говорили про його поетичний
доробок, він є одним із найцікавіших експериментів в українській поезії
90-х рр. ХХ ст. Четверта поетична книга ІБТ "Поsтебня" яскраве цьому підтвердження.
Років через 50, якщо втримається наша цивілізація і не розчинеться український
культурний набуток у ній, мало хто пам’ятатиме, яким ІБТ був у житті, хіба
що він сам своєю присутністю творитиме міт про дев’яностолітнього інтелектуала
з української Слобожанщини, розказуючи на молодіжних зібраннях про важність
своєї персони у літпроцесі 90-х. А десь у Донецьку, Харкові, Мюнхені чи
Ріо-де-Женейро сидітимуть вісімдесятилітні Соловей і Жадан, у своїх мемуарах
заперечуючи роль тогож ІБТ. Бо чим далі від події, тим більше правд про
неї, і чим більше правд, тим менше правди про подію. Так є, було і буде.
Здається, так казав Заратустра...
"Поsтебня" ставить крапку в логічному експериментуванні української поетичної
мови. Поетичний експеримент ІБТ набуває ознак великої поетичної метафори.
Йому не потрібно витворювати теми, йому не потрібно придумувати світ. Він
сам є темою і світом, у ньому органічно поєдналися різноманітні суспільно-культурні
досвіди, він створив із них велику поетичну цитату.
"Поsтебня" ІБТ -- абетка-провідник, вона витворює ілюзію великого лабіринту,
дорогу в якому добре знає автор. Навіть, якщо не знає, все одно чується
впевнено, бо знає, чого він не знає, і знає, що про це не знають інші. Кажуть,
що це і є постмодерн. Я його називаю досвідом. Ґрунтовним філологічним досвідом.
Яким можна навіть маніпулювати, можна навіть грати, не переграючи. Все-таки
"Поsтебня" ІБТ виглядає поетичним проривом. Українська поетична мова в "Поsтебні"
є вершиною піраміди. Авторові від цього не легше. Цей прорив стає його Мінотавром.
Як поет ІБТ може поставити крапку. А може "намотувати круги", витворюючи
ілюзію еволюції творчої. Тут вже воля автора.
ІБТ зробив з українською поезією те, що "Воплі Водоплясова" зробили з українською
естрадною піснею. Ці вірші мали б стати поетичними хітами, й золота українська
молодіж мала б їх цитувати поряд із віршами Андруховича, Жадана, Дмитра
Васильовича Павличка, Івана Федоровича Драча ... А могла б і не цитувати,
що успішно робить і не кремпується.
Я не тверджу, що ІБТ -- це вершина української поезії. Я тверджу, що ІБТ осягнув
вершини української поетичної мови. Не більше. Не менше. Чи зауважили Ви,
що останнє слово в українській поезії 90-х зробили представники українського
Сходу: Павло Вольвач, Олег Соловей, Сергій Жадан , ІБТ. Вони різні, взаємовиключні,
але потужні в індивідуальному поетичному самовияві. Вони освоїли той простір,
за яким вже не література. Принаймні, за яким незвідане й незнане. Це дає
підстави з’являтися поетичним неофітам. Це дає підстави розвиватись поетичній
мові і вмирати поезії. Це дає можливість індивідуального поступу в сприйнятті
поезії. Для більшості це дає можливість залишатися на первісному рівні поетичного
сприйняття. Це дає можливість тішитися життям, яке є найуніверсальнішою
і найнеусвідомленішою поетичною метафорою.
P.S. Прочитав щойно написане і вжахнувся. Чого тільки не понаписує людина зіпсована
літературою. Не второпаю, про себе пишу чи про ІБТ...