Дивина та й годі! Але Степан Процюк, попри всі песимістичні прогнози, які лунали
щодо його творчості, і попри все упередження, яке супроводжує його від початку
його творчого шляху, наперекір усім спромігся на витворення власного мистецького
світу. Можна по-різному ставитися до його творіння, можна декларувати байдужість,
не помічати (в окремих літературних колах це стає правилом "доброго тону"),
однак цей Процюків світ існує. Навіть більше, він живе своїм окремішнім
життям. Якщо вже й робити закиди письменницькому світові, то тільки враховуючи
всі складові чинники витворення такого.
Нова книга прози С.Процюка не є книгою його нової прози. Шість повістей, які
складають книгу друкувалися в літературній періодиці з 1993 по 2000 рік,
а повісті "Vae victis" та "Імени Твого ради" входили ще й у книгу "Переступ
у вакуумі" (1996). Здавалося б, для чого і кому потрібний цей "дубляж".
Як не дивно, бачимо дві зацікавлені сторони: автора і читача. А те, що свій
читач існує у Процюка, сумнівів не викликає.
Цроцюк підвів риску під певним етапом своєї творчості. Він має на такий підсумок
право і має потребу у такому підсумкові. Той факт, що повістева форма дещо
вичерпала себе у Процюка, розуміє й він сам. Але жодна із його повістей
не програє ні в читацькому сприйманні (у його часовому зрізі), ні в формальному
аналізі. Бо у центрі повістевого циклу С.Процюка -- світ сучасної української
людини, з її болями і переживаннями, з її радощами і драмами, з її вічною
внутрішньою боротьбою із собою, з її комплексами й стереотипами. З її бажанням
вирватися із зачарованого кола історії, в якій українець уподібнений Вічному
Жидові. Це проза надто особистісна, хоча і не автобіографічна. Процюк надто
перейнятий проблемами українського буття, аби прорватися до іншої поетики,
споглядаючи за ситуацією, а не перебуваючи в епіцентрі її.
З іншого боку, опанування ситуацією (а проза Процюка є емоційно вибуховою,
себто із домінуючим поетичним началом) може позбавити Процюка динаміки,
адже його конфлікт має суспільно-психологічний, а не індивідуально-побутовий
характер. Тому його герої часто декларують світоглядні ідеї, але не живуть
згідно власних декларацій (часто всупереч їм). Можливий вихід для героїв
-- переакцентування площин. Щось подібне вже зустрічаємо у Процюка (повість
"Love story"). Однак, у цій повісті герой живе із неусвідомленим "едіповим
комплексом" підсвідомо смакуючи ним. Якщо вже продовжувати цю тему, то жоден
із героїв Процюка не мав приємного сексуального досвіду із жінками, що швидше
говорить за їхню приховану гомосексуальність (ідилія Свирида Кирилка із
"Репортажа із царства нелюбові" має утопійний характер).
Що вдається Процюкові -- діалог. Він несе в собі динаміку, інтригу, конфлікт.
Інколи він є самодостатнім. Ніколи не є нудним. Цікаво було би побачити
чи прочитати драматичні спроби цього автора.
Переважання суспільного тла над конкретною історією, зумовленість конкретних
історій суспільними чинниками (подразниками) є сьогоднішньою перевагою й
недоліком Процюкової прози. Така сюжетна схема зумовлена й певною залежністю
від традицій української модерної прози початку XX ст. (досвід О.Шпитка,
А.Кримського). Однак, вона має у собі ті переваги, що пов’язує розірвані
ланки культурного досвіду, зосереджуючись на специфіці вростання української
людини в європейський цивілізаційний контекст. У цьому плані досвід С.Процюка-прозаїка
є цінним не тільки на індивідуальному стильовому рівні, але й у контекстуальному
вимірі.
Проза С.Процюка є конкретною, яка так чи інакше змушує читача задумуватися
над конкретною ситуацією і шукати вихід із неї. Ця проза заангажована і
зорієнтована на суспільний резонанс. Звичайно, що сьогодні такому авторові
важче вписатися в кон’юнктуру літературного процесу. Але С.Процюк з тих
авторів, які ніколи не підлаштовуватимуться під загальну кон’юнктурну схему,
пропонуючи власні ходи. Це, зрештою, дає підстави сподіватися на зустріч
із Процюком інакшим…
Травень 2001.
