Чим не здивуєш сьогоднішній світ, так це антологіями. За останнє десятиріччя
їх з’явилося, мов партій в Україні: лівих, правих, центристських etc. Нікого
не здивуєш сьогодні вже й "хвеноменами", ні Плюща, котрий Іван, ні Плюща,
котрий Василь, ні Кравчука, котрий "El"...
Те, що у Москві -- "дорогая моя століца" -- видали поетическую антольогію та
ще й укладену почті шо з одних землячков, тішить і сповняє радостію: се
ж кляті москалі считай бандеровців читают. Во, до чего дошла жизть: Армагедон
тобі чистий.
І кого там бачимо із наших-то землячков -- всьо знакомиє ліца: Юрій понімаєш
Ігорич да Владімір Ільич, понімаєш, то єсть Львовіч, да кум Довган, да Іздрик,
синок раздвойонаго Воццека, да Галя Петросаняк-Радецкая. Оце наші. А оці
на хвост упали: Серьожа Жаданов, харьковский панк, да Микола Холодний затесався
межи, считай, богемную молодьож. Отсе і повний бумбараш замоскворецкий.
У предісловії Владімір Львовіч пішет, што "помещенная в книге подборка стихов
и переводов, представляется мне проектной материализацией этого стремления".
Утнув же — стремленія, понімаєш лі, этого, значця "интерес и стремление"
подмять. Се добре, се по-нашому. Далєє В.Л. пішет про ентот клятий укрсучлітпроцес,
в котором у 90-х годках вижили (с ума шо лі?) "Житомирская школа прозы и
Станиславский феномен". Живучіє ж гади попалися, все, понімаєш лі, вимерлі,
а вони собі живут.
А далєє В.Л. начал "гадамєріть" (це у нєго постоянно таке, заносіт, бєднягу),
мовляв у Станіславі (інтересний город скажу я вам, сам пару раз ходив до
нього бринзу продавать), "на стыке городской цивилизации поставстрийской
центральной Европы и степной хуторской Украины, образовалась макрокультурная
"складка", способная, как представляется, стать таким полувиртуальным отечеством".
Так бреше, їй Богу. Аби наші, да таке втнули. Да куда їм -- хвости коровам
крутить (Все сон мені бачиться: ходить по нашей родной полонині Владімір
свєт Львович і пойот: Вівці ви мої да отари, хто ж вас, понімаєш, пасти
буде, як мене не стане"). І вообче, тут автори представлені не с уліци,
а майже "канонизированные" метри, дециметри і всякая прочая "шушваль", которая
продолжает "традиции", "основанной на вкусовой интуиции составителя" і ще
вона чіпляється "акупунктурних точек язикового поля". Се ж которого? Паращиного
чи Палажчиного?.. І читать сих авторів буде не хто-небудь, а "продвинутая"
молодьож. Хто ж се і куди її продвинув, і главное — зачем?..
За стіхи нічо не скажу — хорошіє. Слєзу вишибають. От толькі В.Л. снова нагаділ,
какую-то "медитацію із дзеркалом" у сне увідєл, і все йому так скривило,
що сатана усюди ввижаєця, а більш усього у селах. Що не село, так дідько
в ньому. Цур тобі і пек, Владімире Львовичу. До врача звертався? Не помогло?
Звернись, будь ласкав, до бабки, хай віск зіллє. А ще як перехрестишся,
то вроки, мов руков зніме...
А той тлумач, Пустогаров Андрєй, то розумний чолов’яга (моцний гуцул) і добреє
діло стругнув, ось тільки все чогось на жінку спихає: не виноватий, мол,
се вона, роднуля сама прийшла: "(Кстати, изо всех критических замечаний
я больше всего прислушивался к мнению своей жены, которая следовательно,
и несет часть ответственности за содеянное)". Бідака, хай би в гори приїхав,
ми б йому підказали. А ще міг би почитать отого англійця, которий Доріана
Грея забив, а потом в тюрьмє плакав: "Если вы хотите узнать, что на самом
деле думает женщина, смотрите на нее, но не слушайте". Той англієць, то
напевне контра підпільна з Косова або Кутів, там таких мудрагелів повно.
А найбільше сподобав я си малюнки пана Чернявського і пана Гуменного. Такі
гарні, хоть нічого й не втну, що там намальовано, зате ж гарне, аж світитьсє...
Вообче, я не то хотів сказати, що сказав, вже вибачийте мені. Бо я чоловік
темний, не вучений, ваших коридорів не коньчав. Але по складах, дєковать
Явдосі Зубисі, читать научивси. То ви пишіт, бо то все що писателі пишут,
то все, понімаєш, для народу вони стараютьси. А ми з нетерпєнієм будемо
ждати і ваші, понімаєш, глупства, читать. Бо се ви так пишете, як риба з
раком аркана тнут. Се ж треба багато клепок у горах погубить, аби теє все
пойнять.
Ото й я, що погубив, то вже го холера взєла. Звати мнє Петро із Жиб’є. Вашу
книженцію я читав, читаючи плакав і сльози вівцям втирав. А на сім будьте
дужі, приїжджийте у наші гори, мо’ вас там і не найдут…
Записав Євген Баран. Жовтень 2001.
