Проблема, власне, не є новою, та це й відзначає сама пані автор у своїй книзі.
Але те, що вона зробила -- є на сьогодні переважаючим внеском у її вирішення.
Справа в тому, що ще десь за півстоліття відомий у широкому світі (хоч поки
й не досить відомий у нас Євген Маланюк -- фактично першим звернув уваги
на проблему, як узагалі, так і зокрема. Проблему -- "…яку наше шевченкознавство
ще не поставило на повний зріст. Це проблема Шевченкової особистості" (Є. Маланюк,
До Шевченкових роковин, І947; у "Книзі спостережень", Торонто,
-- 1966, т. 2, с. 410). Та саме там він і проводить уперше паралелі поміж
особистостями В.Ґете й Т.Шевченка. Але, до самої проблеми як такої -- не
заглиблюється, її не розробляє.
Це поталанило лише пані Ірині Гузар із її розлеглими знаннями германістики,
та її чудова книжка "Шевченко і Ґете" (Торонто, 1999, 214 с.) -- лежить
переді мною зі зворушливим написом від чарівної старшої пані автор. Вона
є університетський фахівець з німецької мови та культури, а її оприлюднені
німецькою мовою переклади поетики М.Зерова та І.Франка ("Мойсей"), видаються
мені, як читачеві, -- досконалими; теж -- чимала культурна подія.
Дослідження пані Ірини Гузар складається з п’яти розділів, назви яких варто
навести бо вони є вельми точні заради ліпшого розуміння змісту та значення
книги: "І. Проблема гармонійної особистості -- Шевченко і Ґете. II. Клясицизм
Шевченка -- схожості з Ґете і різниці. III. Міт в оцінці Шевченка і
Ґете. ІV. Роля образотворчого мистецтва в розвитку творчої методи Шевченка
і Ґете. V. Шевченко і Ґете -- універсальні генії."
Як бачимо, предмет кожного розділу є визначений з граничною точністю, та таким
є й стиль викладу. Що вже забезпечує, певною мірою, й незаперечність висновків
автора. Втім, найкращою запорукою їх надійності полишається бездоганна логіка
процесу дослідження, як і досконале знання обставин та епохи.
До того не забудемо, що саме розум та логіка об’єднують і самих геніїв духу,
попри всі часові, національні та суспільні порізнення.
Книга пані І.Гузар "Шевченко і Ґете" містить в кінці й десяток добре підібраних
ілюстрацій, вкладин (хоч і чорно-білих), які дають поняття не лише про художню
творчість Шевченка (у нас доволі відому) але й дещо про художню творчість
В.Ґете. Можна лише щиро побажати, аби ця книга була перевидана у нас, та
суттєво поповнила би тим нашу Шевченкіану.
Цікавим над міру, для нашого часу та наших обставин, є незаперечний висновок
автора, що: "Як бачимо, оба поети, Шевченко і Ґете, стали універсальними
геніями не тому, що відкидали народно-національне, а тому, що синтезували
народно-національне з чистолюдським" (с. 194). Так і постає в думках
ота метушня попередніх років, коли "розбудовуючи державу" -- всіляко пнулися
обминути саме те, народно-національне. Вимислюючи часом неіснуючу в природі
дурню, на кшталт якогось там "громадянського суспільства" або "політичної
нації". Та нечисте в цьому сумління змушувало щедро сипати ярликами "національна"
та "національний", геть забуваючи про те, що від самого начеплення прикметника
воно -- оте щось, саме національним іще аж ніяк не зробиться...
Книга "Шевченко і Ґете" є найбільш повним досі розкриттям теми та суттєвим
внеском до класичного літературознавства, як ми вже й відмітили на початку;
так можна би сміливо сказати, якби... Якби сам прикметник "класичний" не
набув би мало не сумнівного відтінку зусиллями модерних новаторів. Які пишуть
не про те, що там насправді було у досліджуваного автора, а радше про те,
що їм десь там примарилося; або й відверто демонструють прилюдно власне
невігластво (є тепер, що поробиш, і такий різновид авторського честолюбства).
У такий спосіб і поповнилася вона, Шевченкіана кінця XX ст,, -- низкою
нових імен. Від сенсаційного відкриття, що Шевченко був вурдалаком, до ще
більш новітнього, що він до того був іще шаманом. Чого прагнув останній
з авторів -- то проблема. Чи то ним рухав згадуваний уже ексгібіціонізм
невігластва, могутній модерний та модний? -- важко сказати, але... Можу
закластися, що про шаманів та шаманство -- він не має й зеленого поняття.
Втім, як і про силу всякого іншого.
До цього не завадить підкреслити, що вчений мислить науковими поняттями
шамана та шаманства, пов’язаними з цілою давньою епохою, першого та ґрунтовного
розширення людських знань про природу. А як такі -- не можуть мати жодного
відношення до Шевченка. Натомість обиватель -- мислить словами
"шаман" та "шаманство", що хоч і несуть певне емоційне забарвлення, але
не мають чіткого сенсу. А тому й ліпити їх можна -- куди завгодно,
дослівно.
Отже, досить цікавий сам по собі та ще й актуальний -- є розділ "ІІІ. Міт в
оцінці Шевченка і Ґете", -- він дещо виводить нас поза межі конкретно досліджуваного,
бо містить в собі й певну кількість полеміки. А це потребуватиме певної
короткої передмови, відступлення. Так би мовити -- уведення до суті справи.
Класичне літературознавство, аналізуючи певний літературний твір певного
автора (або автора в цілому), цікавилося впливами на нього, як попередньої
йому культури, так і його біжучого середовища. Та щось там із цього в кінці
й витягувало, цікавого та повчального для глибшого розуміння проблеми; якісь
висновки, присуди й підсумків Так, зокрема, працював іще не одного разу
згадуваний в книзі Й. Вінкельман (1717-1768), так працював і В. Ґете
(1749-1832), але час ішов та прогрес рухався.
Колишнє благополуччя покінчилося, а гріхопадіння критики розпочалося з появою
так званого фрейдизму.
Його пов’язують з ім’ям і вченням доктора Зіґмунда Фрейда (1856-1939), психіатра,
що побудував далекосяжну теорію людського "я", на настільки нових, не пов’язаних
із чимось попереднім засадах, що це згодом і помстилося на ньому ж.
Це йому належить поділ людської свідомості на контрольоване свідоме та неконтрольоване
підсвідоме. Як і надання вирішального значення витісненню сексуальних побуджень
із першого в друге. А як оте друге є вже не підконтрольне свідомості, то
й наслідки можуть бути непередбачуваними. Витіснені афекти можуть сповідувати,
як злочини та психози, так і сублімуватись у творчість. З цього останнього
приводу відомий психолог Карл Ґустав Юнґ (1875-1961), спочатку послідовник,
а потім опонент Фрейда, -- не без здивування писав: "Варто було появитися
в якій-небудь людині чи художньому творі відбитку духовності, як Фрейд ставив
його під підозру та вбачав у ньому витіснення сексуальності".
Погляди Фрейда спростовувалися вченими з дня їх появи на світ, але -- що ж
тут поробиш, як то кажуть: "Ідєя овладєла массамі". Хоч ми у нас так само
знаємо, що добрі ідеї -- масами переважно не оволодівають. Особливо велика
кількість психіатрів-фрейдистів практикує у США, та до їх послуг звертаються,
кажуть, до 1/3 всіх дорослих; та ті щось там їм і лікують, як це не дивно.
Не будемо тут розводитись щодо цієї марної полемікі. Марної тепер, бо ідеї
Фрейда геть спростувало саме життя, та варто подивитись на те, як саме.
Якщо за стриманих та дещо лицемірних часів XIX ст. коли й народився фрейдизм
у окремих людей і могли бути якісь проблеми з сексом, то з тих пір усе радикально
змінилось. Відбулася "сексуальна революція", секс став індустрією та ринковим
товаром, доступним мало не з дитячого садку, а отже… Отже, про які ж там
його витіснення може сьогодні йтися?
А як так, то згідно Фрейду мав би настати крутий спад наслідків: злочинів,
психозів. А як воно зі творчістю, отою сублімацією сексу за Фрейдом? --
чи вона зникла? -- та ні, теж не схоже.
Так саме життя спростувало теорії доктора Фрейда.
У нас про нього було чути небагато, в Союзі йому не потурали, як не потурали
й основі його вчення, бо секс лише відволікав від побудови "свєтлого будущєго".
Тому про Фрейда у нас ніхто не знав, ну, хіба крім фахівців. Але, підкинута
ним спокуслива, хоч і як хитка ідейка про зв’язок сексуального життя митця
з його творчістю, так само добре прийнялася на українському чорноземі, як
і будь-який духовний бур’ян. Поготів, у столітті "Віаґри" та "сексуальної
революції". От і пішла-поїхала українська писанина в цьому напрямі.
Так і пригадується те, що як же добре а щодо нас -- то й пророче написав Герман
Гессе (1877-1962, Нобель з літератури 1947) у статті "Про добрих та злих
критиків"("Нойе рундшау", Відень, №12, 1930): "Як відомо, найбрутальніше
невігластво має як же сильне бажання вбиратися під сучасність, видавати
себе за рух уперед. От і літературна критика, коли панують течії, ворожі
духовному життю або просто варварські, -- озброюється психоаналізом". До
речі, сам Г.Гессе не заперечував фрейдизмові, але не був схильний його вульгаризувати.
Так то ще -- бачите, який би не був, а вчений психоаналіз. А от сучасний
ексґібіціонізм невігластва -- то вже справа радикально інша. Бо ж, іще не
всяке бабрання в чужій білизні -- є психоаналізом.
А ще, як же точно розпізнаємо ми в цьому критиканстві, що підмінює критику,
-- отой провідний принцип XX ст. -- "кто бил нічєм -- тот станет всєм!",
хіба не так? Однак, ідею, що "овладєла массамі" -- вже "нє задушішь, нє
убьєшь" -- годі казати. От і маємо і матимемо тепер власні, українські дослідження,
побудовані на тих же, хибних від початку основах, або й геть без них. А
тому...
Певне місце в книзі посідає й полеміка з працею пана Г. Грабовича
"Шевченко як мітотворець" (англ. 1982, укр. 1992). Він був незадоволений
тим, що Шевченко "функціонує в українській культурі не тільки, як історична
постать, а як ікона": та й відстоює своє право його "критикувати". Причеплюючи
йому до "мітотворства" ще й "Шевченкове мітичне мислення", до того "очевидно
відмінне від раціонального". А там і приписує йому, знову ж, "гіпертрофію
емоціонального та блокаду раціональних чинників". Тобто -- примат почуттів
над розумом; або й прямо брак розуму.
Щодо цього, то пані автор слушно звертає увагу на те, що все це є більш-менш
ні до чого, бо є вибудоване на вельми нестійкому ґрунті: "Так само, як зауважує
автор книжки (стор. 45), він не подає дефініції, що є міт, або що категорія
"міт" обіймає; його інтересує міт тільки в партикулярному сенсі, як модель
структурних якостей міту та мітичного мислення як такого". Та вона й робить
із цього єдиний можливий та незаперечний висновок: що не визначивши точно
вихідних понять -- можна в кінці прийти до будь-чого, аби бажаного.
Додав би від себе, підсумовуючи це окреме питання, що Шевченко був та буде
насправді історичною постаттю, а от "іконою" його зробили вже по смерті,
та інші люди. А значить -- і нема чого з цим до нього прискіпуватись; або
за це "критикувати".
Але, якщо зайшлося: про міти, то тут слід насамперед розділити претензії
пана Грабовича щодо двох абсолютно різних "провин" Шевченка. "Шевченко як
мітотворець" -- то не кримінал, втім -- як і не обов’язок для поета.
Середньовічний міт про "Фавста" -- опоетизував і довів до досконалості Ґете.
Мало не в наш час великим творцем мітів був найбільший з португальських
поетів XX ст. -- Фернанду Пессоа (1888-1935). Міт -- то завжди й поетика,
як не за формою, то за змістом. Отже, мітотворчість -- то не кримінал, хоча
можна обмежуватись і звичайною поезією. До того, звернімося тепер до історії,
-- творити міти наважувались саме великі поети. Однак, мітичне мислення
-- то вже вибачайте, справа цілком інша.
Бо воно -- по-перше, не має прямих пов’язань до жанру так, так міту, а по-друге…
Навряд чи його можна десь приписати такому сучасного рівня мислителю, як
Шевченко. Отже, маємо очевидну плутанину. Бо, щодо "мітичного мислення",
то ця назва є вкрай невдалою. Існує первісне дологічне мислення, або сучасне
логічне, третього не буває. Мені довелося колись відкрити для себе дологічне
мислення, як у російській культурі, так і в совєцькому суспільстві. Про
що я й повідомив був інших через відомий "Березоль" (№ 5-6, 1995). Втім,
є про це й у моїй книзі "Дві культури" (Донецьк, 1999). Можу засвідчити,
що за Шевченком подібного не помічав, хоч є чимало такого у його сучасника
О.Пушкіна, наприклад: "Как ныне сбирается вещий Олег / Отмстить неразумным
хазарам. / Их села и нивы за буйный набег -- / Обрек он мечам й пожарам."
Вдумаємося в це. Олег названий "вещим", хоч нікому й нічого не провіщував,
провіщувано йому, -- перший логічний нонсенс. А ще, уже в ті часи було відомо,
що хозари були кочовики, то які ж там "сєла і ніви"?! -- типове дологічне
мислення. Чи можна знайти щось подібне у Шевченка? -- далебі, не раджу й
часу витрачати, не вийде.
Моїм козирним асом було те, що сам М. Ґорбачов підчас "перестройкі"
закликав усіх до "нового мишленія" тобто як це розумів я, до випробуваного
логічного, ще не надто відомого на той час в СССР. Бо, якогось іще третього
мислення, як ми вже зауважили, просто не буває; логіка або є, або вона відсутня.
Але, повернемося до теми та будемо закінчувати. Про Шевченка писали й писатимуть.
Можна його звеличувати, можна й паплюжити. Адже у нас повна свобода слова
(принаймні -- офіційно). Але, поки є створене ним самим, воно буде промовляти,
за себе й за автора, -- гучніше від самих гучних критиків.
А шановній пані Ірині Гузар -- щиро подякуємо за добрий (у будь-якому сенсі
цього слова) внесок до нашої Шевченкіани.
