Володимир ЄШКІЛЄВ
And something, and the misty distance…

Здається, що найсимпатичнішими фішками українського дієслівного корпусу є "втнути" й "промкнутися". В них мешкає те специфічне незавстиджуюче семантичне пришвидчення, котре Набоков побачив у перекладах Шіллера французькою. Одним з цих дієслів я хотів розпочати шкіц па поетичну збірку Володимира Голосняка "Ти твій блазень, та інші".

Адже автор -- людина театру.

Але сталося непередбачуване: гортаючи збірку вже при світлі вмкненого монітора, натрапив на:

Погодьмося, що перечитан е зовсім стороннім (себто кожним можливим рецензентом) якесь там "промкнення" безугавно вироджується до марнослів’я, банальності, jealousy for good, іншої непереконливої критиканської бздуристики; іншим боком, задля консервації самої лише проговорювальної динаміки не варто ставати примітивнішим за рецензований текст. Тим паче, коли останній провокує прагнення перегонів, дорослої бесіди, подолання написаного деконструкцією. Може навіть навпаки -- конструкцією злютованого театрального штибу. Може навіть інсценізацією...

Відчувається, що Володимир Голосняк не філолог. Відчувається непідробна свіжість, якій ніколи не промкнутися (використав таки! вибачайте) крізь запилючені авдиторні фільтри, ніколи не зажити у технізовано-шароварних творивах невинних й винних жертв українознавчих кафедр. У поезії свіжість -- окремий вимір, паладіум креативної цнотливості перших тоненьких збірочок. Мало кому вдається перестрибнути через вдалий дебют і не втратити цієї нетривкої вертикалі. З ґенерації дев’яностих вдалося либонь Жаданові (ціною певного вичерпання формальних ресурсів). Тому рецензувати дебютні кундштюки садистично приємно -- "вері пойнтід". Так повільно, насолоджуючись кожним вигином юного тіла, спокушають незайманок (симпатики маркізової "Філософії у будуарі", сподіваюсь, не знайдуть руйнуючої надмірності у такому метаман’єризмі). Автор збірки з можливістю її екстремальних прочитань, здається, погоджується:

Якщо не зважати на вельми дисонансну появу епітету "вельможний" (хіба тільки для продовження фонетичної тяглості "дз-зд-ж-ш" у "дзвінких" й "наздоженеш") -- перфектно, чи не так? Під жартівливим доглядом віртуально присутнього вуйка-театра пан Володимир приносить й свою офіру на перехняблений постмодерністською повінню вівтар вітчизняної поетики:

До якого дискурсивного кошика запакувати цей несамовито консервативний (й дещо консервний) вступ до сповіді? До якої літературної кулінарії? Автор радить діаґностові;

Отже, маємо щось паравизначальне: невмотивовано окопну поетику мирного часу або ж "величну матню". Не до дискусії. Адже, зрештою, кожному вільно погратися у хробачків і динозавриків ("ще будемо кишіти по дзеркалах"), тим паче, що, за припущеннями деяких літгеологів, мезозойська доба в укрліті ще далеко не вичерпала своїх рептильних ресурсів. Іншим боком: ігрова настанова у Голоснякових поезіях напружує його лексичний пошук з вельми позитивними результатами. Далі -- містична далечінь суто особистих переживань поета, внутрішніх розмов з монстрами підсвідомості, уривки діалогів як уривки життєвого параду. Себто -- Геллоуїн для інтровертів у виконанні братів Коенів плюс всіх дотичних братів. Зрештою, як би там не було, насмілимося на припущення: в наській літературі виник небуденний поет.