Сучасна українська література у своїх стосунках з тим новим, що насувається
на пишучий/читаючий світ, все більш нагадує жабу з відомого анекдоту. Земноводне
стрибає залізничними рейками. Іззаду насувається потяг, тричі свистить.
Перед неминучою експльозією жаба каже через плече (теж тричі): "Порядні
дівчата на свист не обертаються!".
Літературний всесвіт швидко і непередбачувано змінюється. Колись пізній
Толстой жалівся пізньому Лєскову, що повість як художня форма стає анахронізмом
Тепер, коли новелістика остаточно вмерла-запопсовіла і навіть модна ще на
початку 90-их есеїстика все частіше попадає під визначення "галантерейно-музейного
способу художнього відтворення дійсності" (Енріке Кесседа), чуємо сентенції,
буцім то "гипертекст пропонує найглибшу реформу семантично-комунікативної
традиції з часів виникнення писемності" (Умберто Еко). На тлі цих пророцтв
все україномовне починає виглядати ще провінційнішим, ба й приреченим. Що
бо знають є в Україні про номадійну синґулярність. котра на думку
Родольфо Картената є фундаментом нового способу висловлювання у літературі?
Напевне нічого, бо ж московські франкофони ще не встигли того перекласти
російською...
Викривлена цивілізація СРСР наштампувала незліченні і строкаті легіони
митців-покручів. Всі ці соцреалісти і дисиденти, автори самвидавських часописів
і режисери підпільних театрів, художники-нонконформісти і мандровані хвілософи,
посли і екстрасенси, альтернативні краєзнавці і жерці язичницьких бовванів,
майстри поетичного кіна і перекладачі з давньоетруської -- що ж вони породили,
виповзши з-під преса державної уваги до себе у байдужий до істериків та
екзальтантів світ вільної самореалізації?
Купу сміття.
Вони тільки й могли, що обслуговувати протистояння (наївно вбачаючи у цьому превеликий
мейнстрім). Так кримінальники, вийшовши "на понтах" з тюрми, виявляються
безпорадними аутсайдерами вільного суспільства. Міф вичерпано. Відредагована
олігархами Вітчизна мас для цього всього "культурного зніяковіння"
лише куценький перелік петітом у зносці. І не заважайте нормальним жлобам
дивитись "Селесту". Позаяк ви -- програли. Ви не могли не програти.
Вся ваша правда (нехай сто разів
правда) про голодомори і кейджібі,
психушки і залізні завіси цікавить лише вузьке коло професійних і стомлених
вашою передбачуваністю контактерів, яким Захід колись доручив оплатити (в
межах розумного) ваші "страждання за демократію" і, оплативши, забути
вас.
Світ мислить майбутнім.
Історія сумнівів і поразок втрачає актуальність для переможців. Парадіз набуває досконалості
лише відтявши собі ретро. Зрештою минуле теж піддається редагуванню у бік спрощення. Здається,
найвищі редактори вже домовились, і задля чистого сумління, посвистіли вам, збідованим страстнотерпцям.
А ви ж не обертаєтесь. Ви ж все ще утуплені у власне минуле, порпаєтесь у ньому із завзяттям фахових
мазохистів і заповнюєте ваші часописи муттю на кшталт цієї:
"...Українська національна культура не була вторинною і не пленталася
у хвості європейського культурного процесу. Наше лихо й тому, що ми не мали
національної держави, яка б важала своїм приорітетним обов’язком виробляти
власні механізми трансляції культурних надбань у світовий цивілізаційний
простір, що український митець не мав гідної постави репрезентувати культуру
державного народу, а тому змушений був тягнути важкого й обридливого воза
національного обов’язку, тоді як у душі палав святий вогонь творчості".
Кумедно, що академік і офіційний державний "транслятор" укркультури
Микола Жулинський написав це за кілька місяців перед тим як сподобився у
питомо чиновницький спосіб спотворити дебют вітчизняних митців на Венеційському
бієнале-2001 і невже екс-віце-прем’єр з гуманітарних питань направду вважає,
що, якби український чиновник ех оffіcіо щось там транслював, то Калинець
або Шевчук писали б краще, звільнені від "обридливого воза" нацборотьбизму?
Зрештою маємо до порівняння "колоніальний" і "постколоніальний"
періоди у творчості Гуцала, Іваничука, Федоріва, Павличка, Мовчана еt саеtеrа.
Коментарів, здається, не потрібно.
Жодна література не має досвіду власної смерті. Позаяк навіть епітафія
на її надгробку -- все ще вона. Жодна література не блукає мовно-естетичними
дорогами з картою, де позначено ті Оденові рейки-дамби, за межі котрих сина
пускати не рекомендовано. Але першою ознакою важкого її передсмертя є відсутність
дилетантів, що йдуть до неї на прощу. Якщо сьогодні літературу роблять лише
дипломовані філологи, то завтра читати її будуть лише дипломовані історики.
І жодний штучно заведений під яскраві палітурки "масліт" не врятує
ситуації. Адже кільком багатим ентузіастам завжди вільно погратись у продукування
легких жанрів сучукрліту. Тільки от фішка "бестселеру" народжується
не пропозицією, а попитом Чи виникне попит на легкостравні тексти, зварені
у важкій воді зселюченої мови? Чи допоможе тут мовна реформа, що йде всупереч
мовотворчій стихії українського міста? І якщо Кожелянка видати найвишуканішою
латиною, скільки спожівачів "масліту" втішаться "Konotopus’ом"?
Найменш потрафило дев’яностикам Чи такою вже неоковирною є доля всіх "перехідних
поколінь"? Літдебютанти кінця вісімдесятих -- початку дев’яностих були
уважними слухачами перших мітинґів під синьо-жовтими знаменами (правду кажучи,
на тих багатолюдних зібраннях вони стояли не у перших лавах, а на марґінесі,
за деревом, аби не зафіксували всюдисутні факультетівські сексоти). Початкуючі
писачі уважно дослуховувались до філіпік ораторів, всмоктували мозолясту,
підпільну, народну, трударську, традиційну і остаточну правду колишніх табірних
шнирів і майбутніх депутатів якої-небудь "Громади", довірених
осіб якого-небудь Марчука. Потім вони читали модного у гуртожицьких п'яних
спілкуваннях кінця 80-их Ніцше і ліпили доранку "нєтлєнкі" у визвольно-патріотичному
каноні, упосліджуючи сивушного Духа Важкості, сподіваючись на майбутню свободу
і прихильність кількох знаних і недешево куплених імперією літдідуганів.
Свобода не забарилась разом з атрибутами і дідугани були вельми прихильні.
Вони, щоправда нервово совались і перезиралися, слухаючи на презентаціях
вульгарно-парадоксальні вірші нового покоління. Але, зрештою, вибачали експерементаторам:
"Перебісяться, подорослішають, почнуть писати правильно, без гегів.
Наші ж бо хлопці, українські…"
Але йшов час, з'являвся Інтернет та інші, непередбачені колгоспними пророками речі, львівські
студентки читали Шульца, Бродського і Алена Гінзберґа (іноді навіть в ориґіналі!), тягнулись до
найавтентичнішої Європи та Гамерики (себто до Андруховича і Забужки), а мозолясте, трударське і
традиційне вперто не ставало мейнстрімом. Дідугани тим часом неспинно маразміли.
Їхні більш меткі однолітки чкурнули до Ню-Йорка і Москви і звідти писали
про них таке: "Це ви -- інтелігенція? Може й годі самопроголошуватись
"елітою нації", бо ніколи ви не були нею, цілком поділяючи партійне
ставлення до народу, як до бидла. Яке треба вести за ручку до "сяючих
вершин". І ще: "Від початку, з дня заснування придержавної спілки
письменників, більшість у ній єдналася заздрістю і страхом… Ви були трубадурами
ненависті, створеної на нашій землі". Це про НСПУ, яка й досі об'єднує
90% всіх письменників і "письменників" України і до якої і далі
тулиться творча молодь, вихована у "смолоскипівських" тераріумах.
Про що ж говорять місту і світові наші літературні авторитети?
Ось цитата №1: "… Та ж у Японії кожен випускник середньої школи має
знати 100 японських народних пісень, а в нас дітей дресирують сексуальні
збоченці й убивці". Цитата №2: "Псевдомодерна критика зі смаком
перетворює "носіїв вічного вогню" на пацієнтів Фройда, оперуючи
тим самим не так авангардистську, як цілком анахронічну акцію". А поки
достойники НСПУ підстрибують, стурбовані вищенаведеними бздурами, правдиво
творча молодь тисячами тікає на Захід і Схід. Тікає від держави, котра без
проблем може претендувати на статус колективного і територіального пацієнта
доктора Зіґмунда. І це -- черговий сигнал для цнотливої жабки.
Нам говорять: не все так погано, в літературі з’являються нові явища. З’являються.
Наприклад, книгознавчий бюлетень, на шпальтах якого стремно рекламують Куркова
і -- у якості ідеолоґічного доважку "україномовності" -- принагідну
макулатуру. Але не про це, врешті-решт, мовимо. А про тих молодих і небездарних,
хто так і не з’явився в новітній українській літературі і щез у невідомих
нетрях строкатого і багатомовного світу. Колись ми прочитаємо їхні тексти
російською або ж англійською.
Мандельштам був переконаним, що "в жилах каждого столетия течет чужая,
не его кровь. И чем сильнее, исторически интенсивнее век, тем тяжелее вес
этой чужой крови… В жилах нашего столетия течёт тяжёлая кровь чрезвычайно
отдалённых монументальных культур, может быть египетской и ассирийской…"
Задамося питанням: кров якої епохи потече судинами ХХІ століття? Постмодерністський
акцент останнього десятиліття проминулого міленіуму наштовхує на відповідь
-- ман’єристична кров вісімнадцятого століття. Якщо так станеться, то переважаюча
національно-історична традиція української літератури приречена на довге
забуття (що за теперішнього інтелектуального клімату означає жорстоку і
мітофобську деконструкцію). Чи витримає будівля просідання фундаменту і
штрикальне бетонування? Питання риторичне. Як казав волохатий прибулець
Альф: "Цей серіал потребує негайної пересадки сюжета".
Special sparkled for "Kalmiyis"
