Ну от: слобожансько-московський видав услід за романами "української класики"
порадував поетичною книжечкою Ігора Бондара-Терещенка. Певно, це комусь
треба? -- запитають пошепки аналітики з "Книжника-Ревю". Можливо, усе простіше.
Скажімо, вільно припустити форму натуроплати, коли замість цукру на руки
видається поsтебня. Натурою (пивом), дейкують, брав свого часу Маяковський,
а потім похмільно мучився, просипаючись уночі: "Так и не знаю, чем у них
там, у Карениных, история кончилась...".
Визнавати свої помилки не страшно. Отож, визнаю, що по-школярськи помилявся
у статті "Ліреніюм", стверджуючи, що ІБТ є ліриком у всій можливій повноті.
Таки помилявся, бо колишній ліреніюм ІБТ -- то радше данина дискурсові 20-х
років і незабутній молодості, коли так добре пилося й писалося. Але всяка
справа має свою нудьгу, занудьгував у "Лірені" -- каварні і книзі -- і наш
ІБТ. Зафібруарив на всю катушку, і -- як наслідок -- повна і безповоротня
поsтебня. Зрілий, так би мовити, ІБТ.
Можна лише позаздрити наївності В. Пачовського, який роздратовано
вигукнув свого часу: "То є штука -- я не пхаю тут ідей!". І поспівчувати
М.Вороному з І.Франком, які зійшлися у крутому полемосі з приводу призначення
поезії. Сьогодні є очевидним, що І.Франко виступив проти цілком анґажованого
М.Вороного лише тому, що у маніфесті останнього розгледів майбутніх холопів
і мертвих ремісників з їх порожньою грою в бісер. Украй спримітизований
за сто років згадуваними холопами, І.Франко і сьогодні видається досить
актуальним: "Поетична красота це не є сама красота поетичної форми, ані
нагромадження якихось нібито естетичних і гарних образів, ані комбінація
гучних слів".
Немає сумнівів, ІБТ є прихильником творчості Володимира Володимировича, отож
і апелює до його радянської абетки своєю "слобідською", яку зліпив, треба
думати, для майбутніх конструкторів-конкістадорів. Тому і деструкція, і
увесь наступний утодік. А що воно за біда така -- утодік -- ніхто пояснювати
не буде. Ну і христя алчевська з ним. Наразі про інше. Власне, про те, що
Володька з Михайликом так само сиділи десь поруч на лавці з пляшковим пивом.
А що лавка та була не на вулиці Блюхера, 62, а у Києві на Левашівській,
36, так у тому вони не винні. Треба знати, треба розуміти, -- хвилювався
Хвильовий.
Ця радянська, чи пак "слобідська" абетка тримається на алітераціях, які і створюють
ефект поsтебні. Ясно, на що натякає продвинутий автор -- після Потебні не
зважати на множинність інтерпретацій -- просто вульґарно. Тому кожному реципієнтові,
не кажучи вже про критиків, вільно запаковувати свою sтебню у власний фантик.
І ніхто його зупинити не годен. Хіба що брак поліграфічного простору, але
це дрібничка, -- вважає Є.Пашковський, -- головне, аби не зникало бажання
писати.
ІБТ не гірше за інших усвідомлює, що писати краще за Жадана немає сенсу. Навіть
у той час, поки його немає у Харкові. Можна писати лише інакше. Тому гокей
і утодік, кляра із карлом, примаков на ровері зеда, хвильовий на раїсі,
а замислений тарантіно разом з сосюрою і тичиною розкумарюються у кущах
біля лопані. Але ж якби усе це років так на вісімдесят раніше. Ото б здивувався
Коряк-маніяк або лектор комуністичного університету. Невідомо, чи сказав
би щось Семенко, пихкаючи люлькою у вітрину каварні, чи запросив би до своєї
банди, а от Маяковський міг би сказати лише таке: "Россия, нельзя ли чего
поновее?".
Ще у далекому 1929-му році Є.Старинкевич слушно зауважила, спостерігаючи за
розвагами своїх сучасників: "Твердження про необхідну і неминучу деструкцію
мистецтва залишається аксіомою для футуриста і проблематичним твердженням
для читача". Що тут можна додати? Хіба що спробувати змоделювати читача
"Поsтебні"? Напевно, ця книга для тих, кому ще не зовсім остогидла укрсучпоезія.
І, безперечно, для тих, кого лякають українські авіалінії, навіть якщо достеменно
відомо: Жадан поїхав до Австрії без калашнікова.
ІБТ на диво консервативна людина, тим і цікавий. Тіні минулого бродять навколо
його бюрка, а за книжковою шафою живе волохате створіння. Світ привидів
змушує поета семафорити виключно у минуле. Вигадана реальність не дозволяє
йому бути сантиментальним, себто живим. Певно, комусь здається, що поет
піднісся над мовою, тримаючи перед собою тацю з хірургічним начинням. Дивно.
Невже не помітно, що сталося до неможливості навпаки -- не він її, а мова
давно уже проковтнула поета, і з успіхом перетравлює. Випльовуючи шматки
краденої жовтої кофти: "може треба вати щоб напхати барта вийдесьте ріффатер
знову потебня".
жовтень, 2001 р.Б. Місто-на-Кальміюсі.
